Відображення витрат подвійного призначення

Posted: 30.08.2012 in Робота
Позначки:

Відображення витрат
подвійного призначення

64.

У якому порядку слід відносити до складу податкових витрат витрати, пов’язані із забезпеченням працівників спецодягом, взуттям?

А що на практиці?

На практиці часто трапляється, що для виконання трудових обов’язків працівникам надаються одяг, взуття. Інколи це продиктовано вимогами законодавства з охорони праці. У такому разі одяг і взуття мають назву «спецодяг» і «спецвзуття». Також працівникам надаються засоби індивідуального захисту. Це робиться згідно зі ст. 8 Закону України від 14.10.92 р. №2694-XII «Про охорону праці».
Спецодяг і спецвзуття надаються згідно із Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженим наказом Держкомохоронпраці від 24.03.2008 р. №53.
Перелік спецодягу, спецвзуття і засобів індивідуального захисту, які обов’язково слід надавати працівникам, що займають певні посади і виконують певні роботи, передбачено Переліком заходів та засобів з охорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включаються до витрат, затвердженим постановою КМУ від 27 червня 2003 р. №994 (далі — Перелік №994). Цим переліком установлено вимоги щодо матеріалів, з яких мають бути виготовлені спецодяг, спецвзуття та засоби індивідуального захисту, норми надання цих речей та термін їх використання. Крім того, перелік речей, які треба видавати працівникам як спецодяг, спецвзуття та засоби індивідуального захисту, може встановлюватися типовими галузевими нормами або галузевими нормами, які було створено на підставі типових.
Так, відповідними наказами затверджено норми безплатної видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту працівникам у різних галузях виробництва:

1) харчової промисловості (олійно-жирове, спиртове, лікеро-горілчане, пиво-безалкогольне, кондитерське, тютюнове та тютюново-ферментаційне, парфумерно-косметичне та ефіроолійне виробництво) (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України від 10.06.98 р. №115);
2) м’ясної і молочної промисловості (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України та Мінпраці від 10.06.98 р. №116);
3) сільського та водного господарства (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України від 10.06.98 р. №117);
4) елеваторної, борошномельно-круп’яної та комбікормової промисловості (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України від 10.06.98 р. №118);
5) зв’язку (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України від 08.07.98 р. №139);
6) автомобільного транспорту (наказ Комітету з нагляду за охороною праці України від 20.10.98 р. №207);
7) целюлозно-паперової промисловості (наказ Мінпраці від 28.12.2000 р. №359);
8) залізничного транспорту України (наказ Держкомохоронпраці від 21.01.2004 р. №12).
Зверніть увагу на те, що роботодавець зобов’язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання спецодягу, спецвзуття, засобів індивідуального захисту. Щодо їх вартості законодавство обмежень не встановлює, отже, працедавець, який справді дбає про безпеку та зовнішній вигляд своїх працівників, може не економити.
У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов’язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов’язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором. Також згідно з колективним договором роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника потребують їх застосування.
Згідно з п. 140.1. ПКУ у редакції з 01.07.2012 р., при визначенні об’єкта оподаткування враховуються витрати подвійного призначення, зокрема, «витрати платника податку на забезпечення найманих працівників спеціальним одягом, взуттям, спеціальним (форменим) одягом, мийними та знешкоджувальними засобами, засобами індивідуального захисту, що необхідні для виконання професійних обов’язків, а також продуктами спеціального харчування за переліком, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, та/або галузевими нормами безплатної видачі працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту».
У листі ДПСУ від 29.07.2011 р. №13818/6/15-1415 повідомляється про те, що врахувати при визначенні об’єкта оподаткування витрати на придбання одягу та взуття платник податку може, тільки якщо ці речі внесено до Переліку №994 або до галузевих норм. Самостійно розробити для себе норми використання цих речей підприємство згідно з чинним законодавством не має права. Отже, з точки зору ДПСУ, такі речі працівникові можуть надаватися тільки за рахунок власного прибутку підприємства.

Думка контролюючих органів
Підпунктом 140.1.1 ПКУ встановлено особливості віднесення витрат подвійного призначення до складу валових витрат платника податку, зокрема, при визначенні об’єкта оподаткування враховуються витрати платника податку на забезпечення найманих працівників спеціальним одягом, взуттям, спеціальним (форменим) одягом, мийними та знешкоджувальними засобами, засобами індивідуального захисту, що необхідні для виконання професійних обов’язків, а також продуктами спеціального харчування за переліком, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 8 Закону України від 14 жовтня 1992 року №2694-XII «Про охорону праці» та статті 163 Кодексу законів про працю України на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту.
Пунктом 5 Переліку заходів та засобів з охорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включаються до витрат, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 року №994, передбачено забезпечення працівників спеціальним одягом, взуттям та засобами індивідуального захисту відповідно до встановлених норм.
Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 24.03.08 №53, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.05.08 №446/15137, затверджено Положення про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, норми якого поширюються на підприємства, установи, організації, для працівників яких є обов’язковим застосування під час трудового процесу спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту.
Відповідно до зазначеного Положення засоби індивідуального захисту видаються на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на роботах, що пов’язані із забрудненням, або таких, що виконуються в несприятливих температурних умовах, робітникам і службовцям тих професій та посад, що передбачені у відповідних виробництвах, цехах, дільницях та видах робіт Типовими галузевими нормами безплатної видачі працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту або відповідними галузевими нормами, що введені на підставі типових.
З урахуванням викладеного, витрати на забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту, що необхідні для виконання професійних обов’язків, платник податку — юридична особа вправі врахувати при визначенні об’єкта оподаткування у складі витрат, якщо ці засоби включено до переліку спеціального одягу, що затверджено Кабінетом Міністрів України, та передбачено Типовими галузевими нормами безплатної видачі працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
65.

Чи здійснюється коригування витрат у випадку повернення працівником спецодягу, витрати на придбання якого були враховані у складі податкових витрат?

А що на практиці?

Відповідно до пп. 140.1.1 ПКУ, витрати платника податку на забезпечення найманих працівників спеціальним одягом, взуттям, спеціальним (форменим) одягом, мийними та знешкоджувальними засобами, засобами індивідуального захисту, що необхідні для виконання професійних обов’язків, а також продуктами спеціального харчування за переліком, що встановлюється КМУ та/або галузевими нормами безплатної видачі працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту, враховуються при визначенні об’єкта оподаткування у складі інших витрат.
Відповідно до п. 4.1 Положення про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженого наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 24.03.2008 р. №53 (далі — Положення №53), засоби індивідуального захисту (далі — ЗІЗ) видаються працівникам безплатно, є власністю підприємства, обліковуються як інвентар і підлягають обов’язковому поверненню при:
— звільненні з підприємства;
— переведенні на тому ж підприємстві на іншу роботу або інше робоче місце;
— зміні виду робіт, уведенні нових технологій, уведенні нових або заміні наявних знарядь праці;
— в інших випадках, коли використання виданих ЗІЗ не є необхідним;
— по закінченні строків їх використання замість одержуваних нових ЗІЗ.
Видача працівникам і повернення ними ЗІЗ має обліковуватися в особистій картці обліку спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту (п. 4.10 Положення №53).
Оскільки ЗІЗ є власністю платника податку й рух ЗІЗ у податковому обліку не відображається, то у разі повернення працівниками ЗІЗ, витрати платника податку на прибуток на забезпечення найманих працівників спеціальним одягом, взуттям, обмундируванням, що віднесені до складу витрат на підставі пп. 140.1.1 ПКУ, не повинні коригуватися незалежно від термінів повернення та стану придатності для подальшого використання таких ЗІЗ.

66.

Підприємство-працедавець оплачує працівникам добровільні профілактичні медичні огляди, забезпечує наявність аптечок на робочих місцях. Як такі витрати відобразити в обліку?

А що на практиці?

Підприємство-працедавець може оплачувати добровільні профілактичні медичні огляди, добровільні щеплення від грипу або інших хвороб, забезпечувати наявність аптечок на робочих місцях. Медичні огляди працівників можуть проводитися або у медпунктах, що належать підприємству, або сторонніми медичними установами за плату.
У першому випадку медогляди проводяться у спеціальних медичних пунктах, які обладнані й утримуються підприємством-працедавцем. Наявність таких медпунктів і необхідність проведення медоглядів можуть бути передбачені законодавством з питань охорони праці, санітарії тощо. У цьому разі витрати на утримання і роботу медпунктів зменшують оподатковуваний прибуток на підставі абз. 2 пп. 140.1.1 ПКУ. Тобто якщо необхідність медоглядів передбачена законодавством, то вони вже не є добровільними і повинні зменшувати оподатковуваний прибуток.
У другому випадку, якщо підприємство оплачує послуги медичних установ, пов’язані з медоглядами працівників та членів їхніх сімей, з проведенням профілактичних щеплень без наявності якихось законодавчо встановлених вимог, такі витрати важко прямо пов’язати з госпдіяльністю підприємства, а отже, їх не можна віднести до складу витрат у податковому обліку. Крім того, у пп. 139.1.1 ПКУ сказано, що до витрат не включають витрати на «фінансування особистих потреб фізичних осіб за винятком виплат, передбачених статтями 142 і 143 цього Кодексу, та в інших випадках, передбачених нормами цього розділу».
А як бути в разі, якщо на підприємстві одночасно проводяться обов’язкові та добровільні медогляди? Наприклад, на автотранспортних підприємствах (або у цехах аналогічного профілю) слід проводити медогляди водіїв перед початком їхнього робочого дня. Для цього у штаті передбачено посаду медсестри (одну або декілька штатних одиниць). Але іноді ті самі медпрацівники проводять добровільний профілактичний медогляд працівників за наказом керівника, за що їм додатково нараховується оплата. У цьому разі слід вести окремий облік заробітної плати медпрацівників, нарахованої їм за проведення того й іншого виду медоглядів, і відповідно відображати їх у податковому обліку. Заробітну плату за проведення обов’язкових оглядів можна включати до складу витрат у податковому обліку, а за проведення добровільних оглядів — не можна.

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. 140.1.1 ПКУ при визначенні об’єкта оподаткування враховуються витрати подвійного призначення, зокрема, витрати (крім тих, що підлягають амортизації), здійснені в порядку, встановленому законодавством, на організацію, утримання та експлуатацію пунктів безоплатного медичного огляду, безоплатної медичної допомоги та профілактики працівників (у тому числі забезпечення медикаментами, медичним устаткуванням, інвентарем, а також витрати на заробітну плату найманих працівників).
Витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПКУ (п. 138.2 ПКУ).
Крім цього, підпунктом 139.1.1 ПКУ зазначено, що не включаються до складу витрат витрати, не пов’язані з провадженням господарської діяльності, а саме витрати на фінансування особистих потреб фізичних осіб за винятком виплат, передбачених статтями 142 і 143 ПКУ.
Отже, витрати на проведення медичного огляду працівників враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, у разі якщо для цієї категорії працівників медичний огляд є обов’язковим згідно із законодавством. Зазначені витрати мають бути підтверджені первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
67.

Як у податковому обліку відображаються витрати
працедавця на навчання працівників?

А що на практиці?

Витрати на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників робітничих професій включаються до складу витрат без обмежень щодо обов’язкової наявності договору про наступне відпрацювання (абз. 1 пп. 140.1.3 ПКУ).
Аналогічне необмеження суми витрат стосується і випадків навчання, підвищення кваліфікації інших працівників (крім робітників), якщо законодавством передбачено обов’язкове підвищення кваліфікації певних категорій працівників підприємства (абз. 1 пп. 140.1.3 ПКУ).
Проте, на нашу думку, при здійсненні таких витрат обов’язково має бути доведено зв’язок із господарською діяльністю платника податку на прибуток (пп. 139.1.1 ПКУ).
В інших випадках при оплаті навчання як працівників підприємства, так і інших фізосіб, вимагається наявність сертифікату про навчання і відпрацювання на підприємстві не менше 3 років після закінчення навчання (абз. 2 пп. 140.1.3 ПКУ).
При оплаті підприємством навчання фізособи така фізособа повинна відпрацювати на підприємстві, що оплачує навчання, після закінчення вищого та/або професійно-технічного навчального закладу й отримання спеціальності (кваліфікації) не менше трьох років.
Звернімо увагу, що вищезазначений термін відпрацювання рахується з дня, наступного за днем закінчення навчального закладу та здобуття спеціальності (кваліфікації) незалежно від того, чи працювала така особа на підприємстві до закінчення навчання, чи ні.
А відповідно до абз. 4 пп. 140.1.3 ПКУ, в разі розірвання договору, за яким особа зобов’язувалася відпрацювати не менше 3 років, платник податку на прибуток збільшує дохід у сумі фактично здійснених ним витрат на навчання та/або професійну підготовку, які були включені до складу його витрат. Водночас нараховуються додаткове податкове зобов’язання з податку на прибуток та пеня у розмірі 120% облікової ставки НБУ, що діяла на день виникнення податкового зобов’язання з податку, яке мав би сплатити платник податку у встановлений строк, у разі якщо б він не користувався податковою пільгою, встановленою цим підпунктом, обчислені до суми такого податкового зобов’язання та розраховані за кожен день недоплати, закінчуючи днем збільшення доходу. Однак у ПКУ встановлено виняток, відповідно до якого сума відшкодованих платникові податку збитків за такою угодою не включається до доходу і не є об’єктом оподаткування.

Приклад
Підприємство уклало договори про оплату вартості навчання для здобуття другої вищої освіти за спеціальністю, необхідною для ведення певного виду госпдіяльності, з наступним відпрацюванням не менше 3 років із двома працівниками: Iваненком В. В., Сергієнком Г. Г. — та оплатило вартість навчання за перший рік: по 15000 грн. за кожного з них.
Після закінчення 1 року навчання зазначені працівники звільнилися з підприємства.
У місяці звільнення до доходу працівників було застосовано правило щодо оподаткування ПДФО відповідної виплати.
На суму вартості навчання працівників підприємство збільшує доходи у розмірі 30000 грн. та сплачує відповідну суму пені з розрахунку 120% ставки НБУ.
Сергієнко Г. Г. за договором відшкодував підприємству витрати у сумі вартості навчання — 15000 грн. (доходу немає, див. абз. 4 пп. 140.1.3 ПКУ).

У разі якщо підприємство сплачує за навчання працівника чи іншої особи (дітей працівника), має бути укладений відповідний договір на навчання між підприємством та навчальним закладом. Витрати за договорами, укладеними працівником та навчальним закладом самостійно, не можуть відноситися до складу витрат, адже з господарською діяльністю підприємства вони не пов’язані.

68.

Чи враховуються при визначенні об’єкта оподаткування у складі витрат на навчання витрати на проїзд до місця навчання і назад, а також витрати, пов’язані з наймом житлового приміщення для проживання?

Думка контролюючих органів
Відповідно до ст. 122 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) держава гарантує працівникові, направленому підприємством на курси підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, збереження місця роботи (посади) та здійснення виплат, передбачених законодавством.
А саме, п. 1 постанови КМУ від 28 червня 1997 року №695 «Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва» (далі — Постанова №695) встановлено такі мінімальні гарантії працівникам, яких направляють на професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації:

  • збереження середньої заробітної плати за місцем роботи на час навчання;
  • оплата вартості проїзду до місця навчання і назад. Згідно зі ст. 219 КЗпП власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, проїзд до місця знаходження навчального закладу і назад один раз на рік на настановні заняття, для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів — у розмірі 50 відсотків вартості проїзду. У такому ж розмірі провадиться оплата проїзду для підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів;
  • виплата добових за кожний день перебування в дорозі у розмірі, встановленому законодавством для службових відряджень. Іногороднім працівникам протягом першого місяця навчання добові виплачуються в розмірі, встановленому законодавством для службових відряджень, а в наступні місяці, до закінчення терміну навчання, тим, хто одержує заробітну плату у розмірі менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виплачується стипендія в розмірі 20 відсотків добових;
  • відшкодування витрат, пов’язаних з наймом житлового приміщення. На час навчання працівники забезпечуються гуртожитком готельного типу. У разі відсутності гуртожитку відшкодування витрат, пов’язаних з наймом житлового приміщення, провадиться в порядку, встановленому законодавством для службових відряджень.

При цьому згідно з п. 2 Постанови №695 оплата проїзду працівників, які направляються на навчання з відривом від виробництва, до місця навчання і назад, виплата добових за час перебування в дорозі і за час навчання, стипендії, відшкодування витрат, пов’язаних з наймом житлового приміщення, провадяться лише за місцем основної роботи.
Згідно з пп. 140.1.3 ПКУ при визначенні об’єкта оподаткування враховуються такі витрати подвійного призначення:

  • витрати платника податку на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників робітничих професій, а також у разі якщо законодавством передбачено обов’язковість періодичної перепідготовки або підвищення кваліфікації;
  • витрати на навчання та/або професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації у вітчизняних або закордонних навчальних закладах, якщо наявність сертифіката про освіту в таких закладах є обов’язковою для виконання певних умов ведення господарської діяльності, в тому числі, але не виключно вищих та професійно-технічних навчальних закладах фізичних осіб (незалежно від того, чи перебувають такі особи в трудових відносинах з платником податку), які уклали з ним письмовий договір (контракт) про взяті ними зобов’язання відпрацювати у платника податку після закінчення вищого та/або професійно-технічного навчального закладу і отримання спеціальності (кваліфікації) не менше трьох років;
  • витрати на організацію навчально-виробничої практики за профілем основної діяльності платника податку або в структурних підрозділах, що забезпечують його господарську діяльність, осіб, які навчаються у вищих та професійно-технічних навчальних закладах.

Отже, до складу витрат на навчання професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації, що враховуються платником податку при визначенні об’єкта оподаткування, відносяться також і витрати, передбачені Постановою №695 (оплата вартості проїзду до місця навчання і назад, відшкодування витрат, пов’язаних з наймом житлового приміщення), за умови їх підтвердження відповідними первинними документами.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
69.

Як у податковому обліку відображаються
гарантійні заміни, проведені продавцем?

А що на практиці?

Норми пп. 140.1.4 ПКУ дозволяють підприємству відносити до складу витрат діяльності будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вартість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів, але, зверніть увагу, у розмірі, що відповідає рівню гарантійних замін, прийнятих/оприлюднених* платником податку.

* Термін «оприлюднення» означає розповсюджене в рекламі, технічній документації, договорі або іншому документі зобов’язання продавця щодо умов та строків гарантійного обслуговування.

Якщо реалізація товарів платником податку передбачає здійснення гарантійних замін товарів, то такий платник податку зобов’язаний вести облік покупців, що отримали таку заміну товарів або послуги з ремонту (обслуговування), відповідно до Порядку №112*. Його метою є визначення витрат платника податку на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вартість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів.

* Порядок обліку покупців, що отримали гарантійну заміну товарів або послуги з гарантійного ремонту (обслуговування), затверджений наказом ДПАУ від 28.02.2011 р. №112.

Облік гарантійних операцій має бути згруповано за такими видами (групами) усунення недоліків товарів:
1) безоплатне усунення недоліків товару;
2) відшкодування витрат на усунення недоліків товару;
3) пропорційне зменшення ціни;
4) заміна товару таким самим товаром або аналогічним з числа наявних у продавця (виробника) товарів;
5) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми.
Пункт 7 статті 8 Закону про захист прав споживачів регламентує під час заміни товару з недоліками таким самим товаром іншої марки (моделі, артикула, модифікації) проводити перерахунок за таким алгоритмом:
1) у разі підвищення ціни перерахунок провадиться виходячи з вартості товару на час обміну (якщо міняємо на дорожчу марку, то покупець здійснює доплату — витрат продавця немає, а Порядок №112 регламентує саме витрати);
2) у разі зниження ціни — виходячи з вартості на час купівлі (перерахунку не відбувається, витрат продавець не несе).
Перелік видів усунення дефектів, зазначений у Порядку №112, є виключним. Зверніть увагу: облік бракованих товарів необхідно вести і в кількісному, і в грошовому вимірах.
Порядком №112 затверджено книгу обліку покупців, що отримали гарантійну заміну товарів або послуги з гарантійного ремонту (обслуговування). За кожним ремонтним/гарантійним випадком мають бути заповнені реквізити покупця, дати продажу, звернення за ремонтом/гарантією та їх отримання, зазначається кількість та ціна товару, з окремим виділенням суми ПДВ, а також один із 5 вищеназваних видів усунення недоліків. Записи в книзі здійснюються за всіма проведеними операціями не пізніше дати отримання покупцем замінених товарів або послуг з гарантійного ремонту (обслуговування). Щодо дати записів, то нагадуємо, що вони здійснюються тільки після дати отримання покупцем замінених товарів або послуг з гарантійного ремонту (обслуговування), тобто за фактом підписання акта чи видаткової накладної обома сторонами.
Зверніть увагу: заміна товару без зворотного отримання бракованого товару або без ведення обліку покупців, що отримали заміну товару або послуги з ремонту, не дає права на збільшення витрат продавця такого товару на вартість замін.

70.

Чи включаються до складу витрат витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування товарів, проданих платником податку, у тому числі товарів, покупцями яких є юрособи?

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. 140.1.4 ПКУ при визначенні об’єкта оподаткування враховуються будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вартість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів, у розмірі, що відповідає рівню гарантійних замін, прийнятих/оприлюднених платником податку.
У разі здійснення гарантійних замін товарів платник податку зобов’язаний вести облік покупців, що отримали таку заміну товарів або послуги з ремонту (обслуговування), у порядку, встановленому центральним органом державної податкової служби.
Здійснення заміни товару без зворотного отримання бракованого товару або без належного ведення зазначеного обліку не дає права на збільшення витрат продавця такого товару на вартість замін.
Порядок гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійних замін, а також перелік товарів, на які встановлюється гарантійне обслуговування, визначаються Кабінетом Міністрів України на підставі норм законодавства з питань захисту прав споживачів.
Термін «оприлюднення» означає розповсюджене в рекламі, технічній документації, договорі або іншому документі зобов’язання продавця щодо умов та строків гарантійного обслуговування.
Витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування як витрати, пов’язані з реалізацією товарів, включаються до складу інших витрат (пп. «є» пп. 138.10.3 ПКУ) і визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку (п. 138.5 ст. 138 ПКУ).
Відповідно до преамбули Закону України від 12 травня 1991 року №1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі — Закон) цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Згідно з п. 22 ст. 1 Закону споживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
З урахуванням викладеного, при визначенні об’єкта оподаткування враховуються будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вартість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів, у розмірі, що відповідає рівню гарантійних замін, прийнятих/оприлюднених платником податку.

Проте не можуть бути враховані при визначенні об’єкта оподаткування витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку юридичним особам, оскільки на таку категорію покупців не поширюються норми законодавства з питань захисту прав споживачів.
Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
А що на практиці?

На думку редакції, якщо повернення гарантійного товару здійснюється покупцем-юрособою, можна скористатися нормою п. 140.2 ПКУ (коригування доходів та витрат при поверненні товарів).

71.

Як відносяться до складу витрат
витрати на рекламу та маркетинг?

А що на практиці?

Відповідно до абз. «г» пп. 138.10.3 ПКУ витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг*), на передпродажну підготовку товарів відносяться до витрат на збут, що включаються при обчисленні об’єкта оподаткування до складу інших витрат. Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку (п. 138.5 ПКУ). Отже, витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг, мерчандайзинг), на передпродажну підготовку товарів включаються до складу витрат у звітному періоді, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

* У нинішніх умовах мерчандайзинг — це напрям торгового маркетингу, що є сукупністю усіх заходів щодо просування товару, які здійснюються в місцях роздрібного продажу. Визначення терміна «маркетинг» наводиться у пп. 14.1.108 ПКУ.

Але слід пам’ятати також про деякі обмеження, встановлені ПКУ:
1) не враховуються у складі податкових витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами (крім витрат, здійснених (нарахованих) на користь постійних представництв нерезидентів, які підлягають оподаткуванню згідно з п. 160.8 ПКУ) в обсязі, що перевищує 4% доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а для банків — в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу від операційної діяльності (за вирахуванням податку на додану вартість) за рік, що передує звітному (пп. 139.1.13 ПКУ);
2) не враховуються у складі податкових витрат у повному обсязі витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами у випадку, якщо особа, на користь якої здійснюються відповідні платежі, є нерезидентом, що має офшорний статус з урахуванням положень п. 161.3 ПКУ.
Крім того, згідно з п. 160.7 ПКУ, резиденти, які здійснюють виплати нерезидентам за виробництво та/або розповсюдження реклами, під час такої виплати сплачують податок за ставкою 20 відсотків суми таких виплат за власний рахунок.

72.

Як враховуються у складі витрат платника податку на прибуток підприємств витрати на придбання у резидента послуг із дослідження ринку (маркетингу), мерчандайзингових послуг, а також на передпродажну підготовку товарів?

Думка контролюючих органів
Відповідно до абз. «г» пп. 138.10.3 ПКУ витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів відносяться до витрат на збут, що включаються при обчисленні об’єкта оподаткування до складу інших витрат.
Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку (п. 138.5 ст. 138 ПКУ).
Слід зауважити, що відповідно до пп. 139.1.13 п. 139.1 ст. 139 ПКУ при обчисленні об’єкта оподаткування не враховуються витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами (крім витрат, здійснених (нарахованих) на користь постійних представництв нерезидентів, які підлягають оподаткуванню згідно з пунктом 160.8 статті 160 цього Кодексу) в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а для банків — в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу від операційної діяльності (за вирахуванням податку на додану вартість) за рік, що передує звітному. При цьому до складу витрат не включаються у повному обсязі витрати, понесені (нараховані) у звітному періоді у зв’язку з придбанням у нерезидента послуг (робіт) з консалтингу, маркетингу, реклами у випадку, якщо особа, на користь якої здійснюються відповідні платежі, є нерезидентом, що має офшорний статус з урахуванням положень пункту 161.3 статті 161 ПКУ.
Мерчандайзинг (merchandising) походить від англійського merchandise — мистецтво торгувати; суфікс -ing надає поняттю динамічності, подаючи процес торгівлі як важливий засіб комунікацій. У сьогоднішніх умовах мерчандайзинг — це новий напрямок торгового маркетингу, що являє собою сукупність усіх заходів щодо просування товару, які здійснюються в місцях роздрібного продажу.
Отже, витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів включаються до складу витрат у звітному періоді, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
73.

Чи враховуються у складі витрат на збут товарів (робіт, послуг) кошти, перераховані платником податку на прибуток як спонсорська допомога для створення теле-, радіопередач, матеріалів в інших засобах масової інформації, видовищних та інших заходах?

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. «г» пп. 138.10.3 ПКУ до складу витрат на збут, які враховуються при визначення об’єкта оподаткування, відносяться витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів.
Згідно з п. 138.2, пп. 139.1.9 ПКУ витрати на рекламу, дослідження ринку (маркетинг) та на передпродажну підготовку товарів, які можуть бути враховані платником податку у складі витрат, мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, які підтверджують здійснення таких витрат.
Статтею 1 Закону України від 3 липня 1996 року №270/96-ВР «Про рекламу» зі змінами та доповненнями (далі — Закон №270) визначено, що реклама — це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.
Спонсорство — це добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами будь-якої діяльності з метою популяризації виключно свого імені, найменування, свого знака для товарів і послуг.
Відповідно до ст. 5 Закону №270 у теле-, радіопередачах, матеріалах в інших засобах масової інформації, видовищних та інших заходах, які створені і проводяться за участю спонсорів, забороняється наводити будь-яку інформацію рекламного характеру про спонсора та/або його товари, крім імені або найменування та знака для товарів і послуг спонсорів.
З урахуванням зазначеного, оскільки відомості про спонсора не є інформацією рекламного характеру, то кошти, перераховані платником податку як спонсорська допомога для створення теле-, радіопередачі, матеріалу в інших засобах масової інформації, видовищних та інших заходах, не включаються до складу витрат на збут товарів (робіт, послуг) такого платник.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
74.

Як у бухгалтерському і податковому обліку
відображаються витрати зі страхування?

А що на практиці?

Страхування майна в Україні регулюється Законом про страхування. Його статтею 7 визначено перелік видів обов’язкового страхування, а всі види добровільного страхування встановлено статтею 6. Отже, є обов’язкові та добровільні види страхування, і, відповідно, витрати на ці види слід обліковувати по-різному.
У бухгалтерському обліку витрати за договором страхування включаються до витрат суб’єкта господарювання:
1) витрати на страхування ОЗ можуть бути загальновиробничими (якщо ОЗ мають загальновиробниче призначення — п. 15.4 П(С)БО 16), відноситися до адміністративних витрат — п. 18 П(С)БО 16) або включатися до витрат на збут (якщо їх експлуатація пов’язана зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг — п. 19 цього П(С)БО);
2) витрати зі страхування ризиків доставки ОЗ, яке придбавається, включаються покупцем до первісної вартості такого об’єкта ОЗ (п. 8 П(С)БО 7), а витрати зі страхування ризиків доставки запасів у покупця входять до первісної вартості запасів (п. 9 П(С)БО 9);
3) витрати на страхування запасів продавця слід включати до витрат на збут (п. 19 П(С)БО 16) і у разі, якщо страхування готової продукції (товарів), яка доставляється покупцю, передбачено умовами договору поставки, і у разі страхування призначеної для подальшої реалізації готової продукції (товарів), що зберігається на складі підприємства.
При настанні страхового випадку підприємство-страхувальник відображає отримане від страховика страхове відшкодування у складі доходів (п. 19 П(С)БО 15). Якщо застрахований об’єкт підлягає ремонту, такі витрати включаються до складу надзвичайних витрат. У разі якщо відновлення об’єкта неможливе (з урахуванням відповідних положень бухобліку), майно списується з балансу.
У податковому обліку платник податку на прибуток може відносити до витрат усі витрати на страхування, зазначені в абз. 1 пп. 140.1.6 ПКУ. Якщо умови страхового договору передбачають виплату страхового відшкодування на користь платника-страхувальника, то відповідно до абз. 2 вже згаданого пп. 140.1.6 ПКУ застраховані збитки, понесені таким платником у зв’язку з веденням госпдіяльності, включаються до витрат у тому податковому періоді, в якому він зазнав збитків, а отримане ним страхове відшкодування включається до доходів у податковий період їх отримання.
Витрати, пов’язані зі страхуванням товарів (робіт, послуг), які реалізуються, відносяться до витрат на збут (п. «е» пп. 138.10.3 ПКУ).
Витрати на страхування ризиків доставки об’єкта ОЗ, який придбавається, включаються до його первісної вартості (п. 146.5 ПКУ). Відповідно до пп. 138.8.5 ПКУ витрати на страхування ОЗ загальновиробничого призначення відносяться до загальновиробничих за датою отримання доходу.
У разі руйнування (крадіжки, ліквідації) застрахованого об’єкта ОЗ або його частини з не залежних від платника обставин, або якщо платник податку вимушений відмовитися від використання таких ОЗ унаслідок загрози або неминучості їх заміни, руйнування або ліквідації, платник у звітному періоді, в якому виникають такі обставини, збільшує витрати на суму вартості, що амортизується, за мінусом сум накопиченої амортизації окремого об’єкта ОЗ (п. 146.16 ПКУ). Таким чином, у разі настання страхового випадку витрати платника збільшуються на суму залишкової вартості такого об’єкта ОЗ. Положеннями ПКУ не передбачений окремий порядок податкового обліку наслідків отримання страхового відшкодування щодо ОЗ, тому тут керуємося тим самим пп. 140.1.6 ПКУ і в періоді настання страхового випадку відносимо застраховані збитки до витрат, а отримане страхове відшкодування — до доходів у періоді його отримання.
Податковий кодекс містить деякі умови й обмеження для витрат на страхування, тому що операції з добровільного страхування не завжди пов’язані з господарською діяльністю підприємства-працедавця. ПКУ забороняє включати до складу витрат:
1) витрати на добровільне страхування життя, здоров’я й інші ризики, пов’язані із діяльністю фізосіб, які перебувають у трудових відносинах із платником податку на прибуток;
2) витрати на будь-яке страхування сторонніх фізичних або юридичних осіб.
Тобто заборонено включати до витрат витрати на страхування і працівників підприємства внаслідок того, що це витрати, наприклад, на добровільне медичне страхування, і сторонніх осіб — членів сімей працівників, пенсіонерів, які пішли на пенсію з підприємства, засновників або взагалі сторонніх фізосіб, ніяк не пов’язаних із підприємством чи з його працівниками. У другому випадку причина — пряма заборона на включення витрат на будь-яке страхування сторонніх осіб.

75.

На яку дату та у якому розмірі платник податку — страхувальник може врахувати у складі витрат оплату страхових внесків (платежів, премій), якщо ним здійснено попередню оплату за строками, термін сплати яких не настав?

Думка контролюючих органів
Згідно з пп. 140.1.6 ПКУ, при визначенні об’єкта оподаткування враховуються витрати подвійного призначення, зокрема будь-які витрати із страхування:
1) ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку;
2) цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних засобів платника податку;
3) будь-які витрати із страхування ризиків, пов’язаних із виробництвом національних фільмів (у розмірі не більше 10 відсотків вартості виробництва національного фільму);
4) екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам;
5) майна платника податку;
6) об’єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором;
7) фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов’язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору.
До податкових витрат не відносяться витрати на страхування життя, здоров’я або інших ризиків, пов’язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов’язковість якого не передбачена законодавством, або будь-яких витрат із страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб.
Відповідно до п. 138.5 ПКУ інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.
Зокрема, відповідно до п. 8 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», у разі якщо здійснення операції забезпечується одержанням економічних вигод протягом кількох звітних періодів, то витрати визнаються шляхом системного розподілу вартості цієї операції між відповідними звітними періодами.
Тобто до складу витрат платника податку звітного (податкового) періоду включається лише відповідна сума витрат, пов’язана із страхуванням, незалежно від наявності здійснення попередньої оплати.
Так, якщо попередня оплата на рік буде здійснена 20 червня 2012 року згідно з укладеним договором страхування, зобов’язання страховика за яким настає з 1 липня 2012 року по 30 червня 2013 року за умови сплати належного чергового платежу за 5 днів до початку календарного кварталу, то до складу витрат, зокрема за III квартал поточного року, платник податку має право віднести одну четверту частину здійсненого страхового внеску (платежу, премії) — попередньої оплати.
При цьому зазначаємо, що відповідно до ст. 16 Закону України від 07.03.96 №85/96-ВР «Про страхування» (далі — Закон) договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (ст. 16 Закону).
Договір страхування повинен містити обов’язкові реквізити, визначені ст. 16 Закону, до яких, зокрема, віднесено розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати.
Статтею 18 Закону встановлено, що договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.
Витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ ПКУ (п. 138.2 ПКУ).
Враховуючи вищенаведене, у разі оплати платником податку — страхувальником страхових внесків (платежів, премій) за строками сплати, що не настали, тобто якщо здійснена попередня оплата за тривалий час, розмір страхових внесків (платежів, премій), що можуть враховуватись у складі витрат, та дата їх виникнення повинні визначатись шляхом системного розподілу вартості цієї операції між відповідними звітними (податковими) періодами.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
76.

Чи включаються до складу витрат платника податку на прибуток підприємств витрати на страхування невиробничих фондів (об’єкти соціальної інфраструктури, приміщення, інше майно, що не використовується у господарській діяльності)?

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. 140.1.6 ПКУ, при визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств у складі витрат враховуються будь-які витрати із страхування майна платника податку; цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних засобів; об’єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу (за умови, якщо це передбачено договором), інших ризиків платника податку, пов’язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору.
Тобто до витрат платника податку можуть бути віднесені вищезазначені витрати на страхування, здійснені у зв’язку з веденням його господарської діяльності.
Термін «невиробничі основні засоби» означає необоротні матеріальні активи, які не використовуються в господарській діяльності платника податку (п. 144.3 ст. 144 ПКУ).
Таким чином, при визначенні податку на прибуток підприємств витрати платника податку на страхування невиробничих фондів (об’єктів соціальної інфраструктури, приміщень та іншого майна, що не використовується у його господарській діяльності) не враховуються у складі витрат такого платника.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
77.

Які витрати на відрядження
можна віднести до складу податкових?

А що на практиці?

Види витрат на відрядження, передбачені пп. 140.1.7 ПКУ:
1) витрати на проїзд (у т. ч. перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження, у т. ч. на орендованому транспорті; чартерними рейсами; а також проїзд, який підтверджується електронним квитком (за наявності посадкового талона і документа про сплату) за всіма видами транспорту;
2) оплата вартості проживання в готелях (мотелях);
3) витрати на харчування чи побутові послуги (прання, чищення, лагодження і прасування одягу, взуття або білизни), які включені до готельних рахунків;
4) витрати на наймання інших житлових приміщень;
5) витрати на бронювання місць у місцях проживання;
6) оплата телефонних розмов;
7) оформлення закордонних паспортів, дозволів на в’їзд (віз);
8) витрати на обов’язкове страхування, у т. ч. витрати на страхування життя або здоров’я особи, яка відряджається, або її цивільної відповідальності (у разі використання транспортних засобів), якщо за законами країни відрядження або країн, територією яких здійснюється транзитний проїзд до країни відрядження, таке страхування є обов’язковим;
9) інші документально оформлені витрати, пов’язані з правилами в’їзду і перебування в місці відрядження, у т. ч. будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв’язку зі здійсненням таких витрат.
Крім того у ПКУ:
1) дозволяється підтвердження витрат на транспорт електронними квитками за наявності посадкового талона і документа про сплату за всіма видами транспорту;
2) прямо прописано, що проїзд може здійснюватися на орендованому транспорті;
3) до витрат на проїзд включаються і витрати на чартерні рейси;
4) уточнено, що витрати на проїзд і проживання можуть, крім усього іншого, включати витрати на бронювання;
5) роз’яснено, що під обов’язковим страхуванням мається на увазі не тільки страхування, обов’язкове відповідно до законодавства України, але й страхування, обов’язкове для країн відрядження або країн, територією яких здійснюється транзитний рух до країни відрядження.
Згідно зі ст. 140 ПКУ, витрати на відрядження мають характер витрат подвійного призначення, тобто витрат, які враховуються для розрахунку податкового прибутку тільки в якійсь частині. Для цього платник податків повинен документально довести, по-перше, належність таких витрат до власної господарської діяльності, по-друге, їх відповідність вимогам норм зазначеної статті.
Нагадаємо, що «господарська діяльність — діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами» (пп. 14.1.36 ПКУ).
При цьому ПКУ відносить до відповідних первинних документів, які повинні підтверджувати суму добових (про розмір добових далі):
1) наказ про відрядження;
2) інші відповідні первинні документи.
Сума добових визначається у разі відрядження:
— у межах України і країн, в’їзд громадян України на територію яких не потребує наявності візи (дозволу на в’їзд), — згідно з наказом про відрядження і відповідними первинними документами;
— до країн, в’їзд громадян України на територію яких здійснюється за наявності візи (дозволу на в’їзд), — згідно з наказом про відрядження і відмітками уповноваженої службової особи Державної прикордонної служби України в закордонному паспорті або документі, що його замінює.
Що це за «інші відповідні первинні документи»?
По-перше, очевидно, що законодавець вимагає від нас, так би мовити, комплексного підходу. А саме: наказ про відрядження як підтвердний документ повинен розглядатися в сукупності з такими документами, як:
1) транспортні квитки і строки прибуття/вибуття до/з місця відрядження;
2) готельні рахунки і строки перебування, зазначені в них;
3) дорожній лист автомобіля із зазначеними в ньому строками та маршрутом.
По-друге, саме посвідчення про відрядження як таке ніхто не скасовував. Підприємство може розробити його форму і затвердити окремим наказом відповідно до внутрішніх норм (процедур) чи норм (процедур) групи (асоціації), до якої воно входить.
По-третє, посвідчення про відрядження можна замінити Звітом про результати відрядження, який би, крім усього іншого, містив відмітки приймаючої сторони і своїм змістом доводив би безперечний зв’язок відрядження з господарською діяльністю підприємства.
Щодо відряджень до країн із візовим режимом нічого не змінилося: як і раніше термін відрядження визначається за відмітками прикордонників у закордонному паспорті працівника, що відряджається. Правда, варто нагадати, що Закон України від 05.11.2009 р. №1710-IV «Про прикордонний контроль» встановлює необов’язковість таких відміток. Їх проставляють тільки на вимогу відряджуваного. Тому в розпорядчому документі про відрядження на підприємстві варто прописати нагадування працівникам, що відряджаються, про необхідність звернення до прикордонних служб щодо проставляння таких відміток.

78.

Які граничні норми добових передбачені у 2012 році
з метою віднесення їх до складу податкових витрат?

А що на практиці?

Абзац 4 пп. 140.1.7 ПКУ дозволяє відносити до складу витрат на відрядження витрати, не підтверджені документально, на харчування та фінансування інших особистих потреб фізичної особи (добові витрати), понесені у зв’язку з таким відрядженням:
1) у межах території України — не більше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, з розрахунку за кожен календарний день такого відрядження;
2) для відряджень за кордон — не більше 0,75 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, з розрахунку за кожен календарний день такого відрядження.
ПКУ чітко визначено, що добові платимо за календарний день. Наприклад, якщо працівник виїхав о 23 год. 50 хв. 28 червня і повернувся назад в 00 год. 25 хв. 30 червня, добові виплачуємо за три дні.
У 2012 році працівникові, що відряджається, виплачують добові в сумі не більшій:
1) 214,60 грн. при відрядженні в межах України;
2) 804,75 грн. при відрядженні за кордон.
Тобто з 01.04.2011 року є можливість і необхідність встановлювати суму відрядних наказом по підприємству. Якщо, наприклад, підприємство відряджає працівника до невеликого райцентру, який, проте, славиться своїм готелем з доброю кухнею, а до рахунка включено триразове харчування, то економний керівник може зменшити суму добових, наприклад, до 70 грн. I навпаки: працівникові, що відряджається влітку до курортної місцевості, суму добових можна встановити на рівні 214 грн.
У листі від 03.06.2011 р. №31-07230-16-25/13720 «Щодо направлення працівників у службові відрядження, що здійснюються за рахунок бюджетних коштів» зазначено: «…якщо госпсуб’єкт, громадська чи інша організація, що не має статусу бюджетної установи, є одержувачем бюджетних коштів, при направленні працівників у службові відрядження, що здійснюються за рахунок бюджетних коштів у рамках виконання заходів, передбачених бюджетною програмою, слід дотримуватися норм Інструкції» (йдеться про Інструкцію №59, що встановлює добові у розмірі 30,00 грн.). У цьому самому листі фахівці Мінфіну зазначають, що на підприємства, які не є одержувачами бюджетних коштів, норми Інструкції №59 не поширюються.
Нагадуємо, при закордонних відрядженнях слід прописати в наказі по підприємству обов’язковість проставляння в закордонному паспорті відміток при перетині державного кордону України (що передбачено абз. 14 пп. 140.1.7 ПКУ).
На підставі колективного договору або наказу по підприємству роботодавцем можуть бути встановлені норми добових витрат, які перевищують граничні норми, визначені ПКУ. При цьому різниця між нормою добових витрат, установленою колективним договором чи наказом, і граничною нормою покривається за рахунок прибутку підприємства, а з суми такого перевищення утримується податок на доходи фізичних осіб з урахуванням «натуркоефіцієнта», що передбачено пп. 164.2.11 ПКУ з урахуванням п. 164.5. Але в цьому разі право на податкові витрати підприємство має тільки в межах норм добових, установлених пп. 140.1.7 ПКУ.
У бухобліку витрати на виплату добових на відрядження визнаються витратами звітного періоду і відображаються на рахунках витрат залежно від призначення відрядження. Обираючи статті витрат, слід керуватися П(С)БО 16. Наприклад, витрати на відрядження начальника цеху — загальновиробничі витрати (п. 15.1 П(С)БО 16), які відображаються на рахунку 91, витрати на відрядження директора — адміністративні (п. 18 П(С)БО 16) і відображаються на рахунку 92, а витрати на відрядження менеджера зі збуту — витрати на збут (п. 19 П(С)БО 16), які відображаються, відповідно, на рахунку 93.
Наднормативні суми і невідзвітовані суми оподатковуються ПДФО з урахуванням «натуркоефіцієнта».
А от штраф за несвоєчасне звітування буде накладено тільки на підприємство. Нагадаємо, що за перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки до підприємства* застосовуються фінансові санкції у розмірі 25% від виданих під звіт сум (ч. 5 п. 1 Указу №436).

* Строки подання Звіту про використання коштів встановлені пп. 170.9.2 ПКУ.
Приклад
Працівникові в травні 2012 року видано добові (аванс на відрядження тривалістю 10 днів) у сумі 1000,00 грн. Після повернення з відрядження він подав звіт про використання коштів та підтвердні документи, згідно з якими сума добових становить 900,00 грн. Не відзвітував за 100 грн. Кошти під час подання звіту до каси підприємства не внесені. Відповідні проведення див. у таблиці .
Таблиця
Відображення в обліку своєчасно не повернутих коштів
№ з/п
Зміст господарської операції
Бухгалтерський облік
Сума, грн.
Податковий облік
Д-т
К-т
Доходи
Витрати
1.
Виплачено аванс на відрядження
372
301
1000,00
2.
Відображено витрати на відрядження згідно із затвердженим звітом
91
372
900,00
900
3.
Нараховано ПДФО з суми своєчасно не повернених коштів за рахунок заробітної плати (100 х 1,176471 х 0,15 = 17,65)*
661
641/ПДФО
17,65
4.
Перераховано до бюджету суму ПДФО
641/ПДФО
311
17,65
5.
Непідтверджену суму добових відносимо за рахунок коштів підприємства
94
372
100,00
* Перераховуємо до бюджету не пізніше наступного дня після затвердження звіту про використання коштів (заробітна плата в календарному місяці не перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, тому ставка 15%).

У податковому розрахунку за формою №1ДФ сума надміру витрачених коштів, отримана платником податків на відрядження і не повернена у встановлені терміни, відображається із заповненням у графі 5 коду ознаки доходів «118».

79.

Чи включаються до складу витрат платника податку витрати на відрядження у межах України та за кордон фізосіб, які перебувають у трудових відносинах із таким платником податку, на проїзд у маршрутному таксі та таксі?

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. 140.1.7 ПКУ при визначенні об’єкта оподаткування враховуються витрати на відрядження фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах із таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, в межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті).
Зазначені в першому абзаці цього підпункту витрати можуть бути включені до складу витрат платника податку лише за наявності підтвердних документів, що засвідчують вартість цих витрат, у вигляді транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона та документа про сплату за всіма видами транспорту, в тому числі чартерних рейсів.
Згідно з п. 6 р. ІІ «Порядок відрядження в межах України» Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.98 №59 (далі — Інструкція), витрати на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов’язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.
Відповідно до п. 9 р. ІІІ «Порядок відрядження за кордон» Інструкції витрати на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов’язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.
Відрядженому працівникові відшкодовуються витрати на проїзд до вокзалу, аеропорту або пристані і з вокзалу, аеропорту або пристані (якщо ці пункти розташовані за межами міста) в місцях відправлення, призначення та пересадки, а також витрати на проїзд за місцем відрядження транспортом загального користування (рейсові автобуси, метро, тролейбуси, трамваї тощо, крім таксі) за умови, що працівникові не надавалися безкоштовно засоби пересування.

Витрати за користування таксі можуть бути відшкодовані лише з дозволу керівника підприємства (згідно з підтвердними документами).

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 квітня 2001 року №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» автобусний маршрут загального користування — це автобусний маршрут, на якому здійснюють регулярні пасажирські перевезення. Перевезення пасажирів у режимі маршрутного таксі — це перевезення пасажирів на міському чи приміському автобусному маршруті загального користування за розкладом руху, в якому визначається час відправлення автобусів з початкового та кінцевого пунктів маршруту з висадкою і посадкою пасажирів чи громадян на їхню вимогу на шляху прямування автобуса в місцях, де це не заборонено правилами дорожнього руху.
Підпунктом 2.3.1 п. 2.3 р. ІІ Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі), затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства транспорту України від 18.12.2003 №136/985, передбачено, що суб’єкти господарювання, які надають зазначені послуги відповідно до отриманої ліцензії, повинні дотримуватися норм чинного законодавства про автомобільний транспорт і забезпечувати, зокрема, виконання Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року №176.
Згідно з п. 19 зазначених Правил пасажирський перевізник здійснює перевезення пасажирів за квитками, форма яких затверджується в установленому законодавством порядку.
Враховуючи викладене, витрати на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, на проїзд в маршрутному таксі як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження включаються до складу витрат платника податку за умови наявності підтвердних документів, що засвідчують вартість цих витрат.
Що стосується витрат на відрядження, здійснених на проїзд в таксі, то зазначені витрати не включаються до складу витрат платника податку.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
80.

Чи перераховується курсова різниця іноземної валюти при формуванні витрат на відрядження за кордон, якщо працівнику видано аванс на відрядження на корпоративну картку?

Думка контролюючих органів
Відповідно до п. 5 р. І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.98 №59 (далі — Інструкція), підприємство, що відряджає працівника, забезпечує його коштами для здійснення поточних витрат під час службового відрядження (авансом). Аванс відрядженому працівникові може видаватися готівкою або перераховуватися у безготівковій формі на відповідний рахунок для використання із застосуванням платіжних карток.
Особливості застосування платіжних карток визначено постановою Правління НБУ від 30 квітня 2010 року №223 «Про здійснення операцій з використанням спеціальних платіжних засобів» (далі — Постанова №223), відповідно до п. 1.4 якої корпоративний спеціальний платіжний засіб — це спеціальний платіжний засіб, який дає змогу його держателю здійснювати операції за рахунком суб’єкта господарювання; спеціальний платіжний засіб — це платіжна картка, мобільний платіжний інструмент, інший платіжний інструмент, що виконує функцію засобу ідентифікації, за допомогою якого держатель цього інструменту здійснює платіжні операції з рахунку платника або банку, а також інші операції, установлені договором.
Згідно з п. 7.3 Постанови №223 операції користувачів платіжними засобами повинні виконуватися з оформленням квитанції платіжного термінала, чека банкомата, сліпа та інших документів за операціями з використанням спеціальних платіжних засобів у паперовій формі, що складаються та друкуються державною мовою за місцем проведення операції в такій кількості примірників, яка потрібна для всіх учасників операції, та/або документів в електронній формі, передбачених правилами платіжної системи.
Відповідно до пп. 2.1 п. 2 Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого наказом Державного казначейства України від 24.07.01 №126, фактичні витрати відрядженого працівника в іноземній валюті, які визначаються згідно із затвердженим звітом про використання коштів, але не більше суми авансу, перераховуються у національну валюту України за валютним курсом на дату отримання авансу.

У разі, якщо фактичні витрати працівника в іноземній валюті у затвердженому звіті про використання коштів більші отриманого авансу, то таке перевищення підлягає перерахунку у національну валюту України за валютним курсом на дату затвердження звіту про використання коштів.

Форма Звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, та Порядок його складання затверджені наказом ДПА України від 23.12.10 №996.
Якщо відрядженим працівником застосовується корпоративна картка, у Звіті відображаються тільки використані (списані з картрахунку) кошти. При цьому працівник крім рахунків готелів, проїзних квитків тощо повинен надати до Звіту документи, що підтверджують здійснені за допомогою платіжних карток розрахунки, а саме: чеки банкомату, сліпи, квитанції платіжних терміналів тощо.
Враховуючи зазначене, кошти в національній валюті країни, до якої відряджався працівник, або у вільно конвертованій валюті, які отримує працівник як аванс на корпоративну картку в розмірах, встановлених законодавством, перераховуються у національну валюту України за офіційним валютним курсом НБУ, що діяв на дату списання з карткового рахунку такої валюти за умови наявності підтверджуючих документів.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
81.

Чи включаються до витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, суми коштів або вартість товарів (робіт, послуг), добровільно перераховані (передані) до неприбуткових організацій, до Державного бюджету України або бюджетів місцевого самоврядування?

А що на практиці?

Відповідно до пп. 138.10.6 ПКУ до складу інших витрат, які враховуються при обчисленні податку на прибуток підприємства, включаються інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема, суми коштів або вартість товарів, виконаних робіт, наданих послуг, добровільно перераховані (передані) протягом звітного року до Державного бюджету України або бюджетів місцевого самоврядування, до неприбуткових організацій, визначених у статті 157 ПКУ, в розмірі, що не перевищує чотирьох відсотків оподатковуваного прибутку попереднього звітного року.

Приклад.
У 2011 році сума прибутку підприємства становила 200000 грн., тому не більш ніж 8000 грн. у 2012 році можна відобразити у складі податкових витрат здійснивши допомогу неприбутковим чи бюджетним організаціям. Тобто якщо, приміром, у лютому підприємство на прохання неприбуткової організації виконало ремонтних робіт на 12000 грн. (в т. ч. ПДВ — 2000 грн.), то 8000 грн. можна віднести до витрат у першому кварталі, а решта 2000 грн. будуть витратами лише у бухобліку. Крім того, в наступних звітних періодах 2012 року не вдасться скористатися податковими витратами при пожертві неприбутковим організаціям. При віднесенні таких витрат до складу податкових у підприємства повинно бути підтвердження, що неприбуткова організація включена до реєстру неприбуткових організацій.
Не забувайте також про те, що при передачі товарів, робіт послуг неприбутковим організаціям слід визнати доходи на рівні договірних цін, але не нижчому за звичайні ціни, якщо договірна ціна відрізняється на 20% від ЗЦ. Адже такі неприбуткові організації не є платниками податку на прибуток, тому діють норми п. 153.2 ПКУ.
82.

За наявності яких первинних документів платник податку на прибуток може врахувати у складі витрат суми коштів або вартість товарів, виконаних робіт, наданих послуг, що добровільно перераховані (передані) протягом звітного року до неприбуткових організацій?

А що на практиці?

Відповідно до пп. 138.10.6 ПКУ до складу інших витрат, які враховуються при обчисленні податку на прибуток підприємства, включаються інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема, суми коштів або вартість товарів, виконаних робіт, наданих послуг, добровільно перераховані (передані) протягом звітного року до Державного бюджету України або бюджетів місцевого самоврядування, до неприбуткових організацій, визначених у статті 157 ПКУ, в розмірі, що не перевищує чотирьох відсотків оподатковуваного прибутку попереднього звітного року.
Витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПКУ (п. 138.2 ПКУ).
Пунктом 157.1 ПКУ визначено перелік організацій та установ, які з метою оподаткування може бути віднесено до неприбуткових, та обумовлено ряд положень, за умови дотримання яких такі установи та організації включаються до Реєстру неприбуткових установ і організацій (далі — Реєстр). Право неприбуткової організації на користування пільгами в оподаткуванні податком на прибуток виникає після внесення такої організації до Реєстру органами ДПС в порядку, встановленому законодавством.
Підтвердженням статусу неприбутковості є рішення органу ДПС про внесення організацій (установ) до Реєстру (додаток 2 до Положення про Реєстр неприбуткових установ та організацій, затвердженого наказом ДПА України 24.01.2011 №37).
Отже, платник податку може врахувати у складі витрат суми коштів або вартість товарів, виконаних робіт, наданих послуг, добровільно перераховані (передані) протягом звітного року до неприбуткових організацій, в розмірі, що не перевищує чотирьох відсотків оподатковуваного прибутку попереднього звітного року. Такі витрати враховуються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, а також копії рішення органу державної податкової служби про внесення організації (установи) до Реєстру.

83.

Чи враховується у складі витрат орендаря сума орендної плати за договором оперативної оренди житлового приміщення, яке орендується для офісу?

Думка контролюючих органів
Відповідно до пп. 14.1.97 ПКУ лізингова (орендна) операція — господарська операція (крім операцій з фрахтування (чартеру) морських суден та інших транспортних засобів) фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) за плату та на визначений строк. Абзацом «а» цього підпункту ПКУ визначено, що оперативний лізинг (оренда) — господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає передачу орендарю основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем, на інших умовах, ніж ті, що передбачаються фінансовим лізингом (орендою).
Оренда житлових приміщень — операція, що передбачає надання житлового будинку, квартири або їх частини її власником у користування орендарю на визначений строк для цільового використання за орендну плату (абз. «г» пп. 14.1.97 ПКУ). Передача майна в оперативний лізинг (оренду) не змінює податкових зобов’язань орендодавця та орендаря.
Згідно з п. 153.7 ПКУ орендодавець збільшує суму доходів, а орендар збільшує суму витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування. У такому ж порядку здійснюється оподаткування операцій із оренди землі та житлових приміщень. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (п. 1 ст. 380 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. №435).
Відповідно до ст. 8 Житлового кодексу України від 30.06.83 р. №5464-Х переведення придатних для проживання житлових будинків і житлових приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду у нежитлові, як правило, не допускається. Цією ж статтею визначено особливості переведення у нежитлові житлових будинків різної належності та осіб, які можуть здійснювати таке переведення. Оскільки виробничими приміщеннями, які використовуються для виробничих потреб, є спеціально призначені будинки та споруди, то виробниче використання житлових будинків зумовлює переведення їх у спеціально призначені, тобто до нежитлових фондів.
Отже, віднесення орендної плати за житлові приміщення, які не переведені до нежитлового фонду, до складу витрат платника податку є неправомірним.

Сайт ДПСУ www.sts.gov.ua
84.

Які первинні документи повинні підтверджувати здійснення операцій з оперативної оренди транспортного засобу для формування витрат платника податку?

А що на практиці?

Відповідно до п. 138.2 ПКУ, витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПКУ. Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку (пп. 139.1.9 ПКУ).
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України від 16.07.99 р. №996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі — Закон №996), податковий облік базується на даних бухобліку. Частинами 2 і 3 ст. 9 Закону №996 передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення госпоперації. Документами при здійсненні операцій з оперативної оренди є:
1) договір, оформлений належним чином. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, відповідно до ст. 799 ЦКУ;
2) акт приймання-передачі майна (наприклад, передача автотранспорту в оперативну оренду);
3) акт приймання-передачі наданих послуг (оренда автотранспорту), на цьому документі наполягають податківці, хоча вже акт передачі майна в оренду свідчить про те, що послуги почали надаватись. Проте обережним платникам податків варто оформлювати акти наданих послуг;
4) рахунок, що надається орендодавцем для оплати зазначених послуг;
5) інші документи, що підтверджують надання послуг.
У разі передачі автомобіля в оренду орендодавець повинен надати орендареві відповідну технічну документацію на такий транспортний засіб.
Відповідно до п. 16 Порядку №1388* «за бажанням власника транспортного засобу — фізособи надати право керування таким засобом іншій фізособі чи за бажанням фізичної або юридичної особи, якій власник транспортного засобу передав у встановленому порядку право користування та (або) розпорядження транспортними засобами, підрозділ Державтоінспекції видає за зверненням такого власника тимчасовий реєстраційний талон на строк, зазначений у його заяві або документах, що підтверджують право користування та (або) розпорядження транспортним засобом».

* Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затверджений постановою КМУ від 07.09.98 р. №1388.

Копія документа, що підтверджує право користування та (або) розпорядження транспортними засобами, додається до матеріалів, необхідних для оформлення тимчасового реєстраційного талона.
На думку податківців, яка неодноразово висвітлювалась у пресі, а також у Єдиній базі податкових знань, у разі здійснення господарської операції з оренди автотранспорту платник податку повинен оформити тимчасовий реєстраційний талон, який підтвердить право використання орендованого транспортного засобу.

85.

Чи враховуються у податковому обліку витрати на перевезення працівників до місця роботи автотранспортом?

А що на практиці?

Насамперед зазначимо, що усі витрати, які підприємство має право визнати у складі податкових, мають бути пов’язані із господарською діяльністю платника податків. Крім того, усі витрати визнаються на підставі первинних документів, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухобліку, та інших документів, встановлених розділом II ПКУ (п. 138.2 ПКУ).
Пам’ятайте, що не включаються до складу податкових витрати, не пов’язані з провадженням господарської діяльності, а саме: витрати на фінансування особистих потреб фізичних осіб за винятком виплат, передбачених статтями 142 і 143 ПКУ (пп. 139.1.1 ПКУ). Отже, щоб послуги з перевезення працівників включалися до складу податкових витрат і не кваліфікувались як фінансування особистих потреб працівників, слід скористатися винятками, передбаченими у ст. 142 ПКУ. Ця стаття дозволяє включати до складу податкових витрат будь-яку оплату на користь фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку, у грошовій або натуральній формі, встановлену за домовленістю сторін.
Це дозволяє дійти висновку, що витрати на перевезення до місця роботи працівників автотранспортом можуть включатися до складу податкових за умови, що необхідність таких перевезень передбачена колективним або трудовими договорами, та за наявності документів, які підтверджують зв’язок такого перевезення працівників з господарською діяльністю платника податку.
Враховуючи це, можна порадити підприємствам:
1) передбачити у колективних договорах перелік професій, для яких встановлюється можливість перевезення до місця праці;
2) передбачити у трудовій угоді з працівником можливість перевезення його до місця праці.

Підтвердними документами мають бути відповідний наказ керівництва підприємства, дорожні листи тощо.

Якщо перевезення працівників до місця праці здійснює стороння особа — перевізник на підставі договору про надання таких послуг, то підтвердними документами про надання послуг з перевезення працівників до місця праці мають бути договір про надання послуг з перевезення, акт приймання-передачі послуг або будь-який інший документ, що підтверджує фактичне надання послуг.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s